Анаклія

Анаклія знаходиться у дельті ріки Інгурі, недалеко від Абхазії, в Мегрелії. Від Сванетії її відділяє декілька годин їзди, тут вже ростуть лимони, мандарини, гранати, фініки, і ще багато всього екзотичного. Пальми і мооооре. Після походу нам так хотілось купатись, відсипатись і грітись на сонці.
Ми домовились з водіями маршрутки, що з Местії за 20 ларі вони завезуть нас аж до Анаклії. (з вокзалу Зугдіді кожну годину ходять автобуси в цьому напрямку (1,5-2 ларі).



Анаклія – це шалений проект Саакашвілі, колись тут було звичайне село, де біля моря випасали корів, вільно бігали свині і було мало туристів. За рік тут виросло два нових готелі, зробили набережну з велодоріжками, посадили 750 пальм, влаштували спортивні майданчики... Плани амбітні, за кілька років тут має бути курорт від Анаклії до Поті, де зранку ти катаєшся на лижах в Сванетії, а вже після обіду купаєшся у Чорному морі.























Ми хотіли поставити намет в дворі якоїсь фазенди і біля магазину натрапили на Екку. Вона рада чути українську мову, адже 20 років прожила в Харкові. Потім в неї захворіла мати і вона повернулась до Грузії. З теплом згадує про те як її вчили співати українських пісень, про своїх подруг, про борщ і вареники.
Екка розповіла що ми можемо поставити намет будь-де і ніхто не чіпатиме, тут безпечно. Але нам було потрібно помитись і зварити їсти, тож ми залишились в неї. Вона не взяла з нас ні копійки, не дозволяла готувати, робила все сама, просто ми гості. Її сімя це син Георгій , одинацятилітний мрійник, фанат Мессі, мати і тітка. Всі разом вони виживають, їздять на заробітки, мають господарку. Зараз їм не дозволяють ремонтувати їхні будівлі, адже за планом тут мають бути нові, які б відповідали загальному образу міста. Вони не проти, лиж би їх не висилили кудись у багатоповерхівки, де вони б не мали своєї землі і худоби, яка їх годує.

В темній вітальні з навстіж відкритими дверима ми просто пили чай і розмовляли , про війну, про страх, про прощення, і любов. Про те як в 2008 вони переховувались на території бази російських миротворців, про те що ми всі люди, і нам немає що ділити, про тих хто там високо сидить і думає що їм все дозволено.

Коли ти ділиш вечерю з людиною яку ти знаєш пару годин, коли відчуваєш чужу радість і біль, коли твій статус, вигляд немає ніякого значення, коли стираються всі кордони і розбіжності в історії, ти відчуваєш речі такі прості, природні, щирі, повертаєшся до себе первинного, відкидаючи всі стереотипи.

Я вірю в те що в них все буде добре, вже так багато зроблено, змінено.







(фото Василь Кобилинець, Юля та Андрій Луць, Іра та Мирослав Дзвонковський)