Місця щасливих людей

Я страшенно люблю слухати розповіді Мирка про дитинство, його пригоди, пасовисько, річку, халабуди, вузькоколійку, про яблука в чужому саду. Інколи я жалію що не мала бабусі в селі. І мабуть тому кожен раз коли ми приїжаємо до батьків, я так усьому радію.
В суботу ми провели цілий день на дворі, косили, перегортали траву, метали вішаниці.
Я надихалась свіжою травою, квітами, сіном, гостре відчуття запаху.








Я захоплююсь Мирковими батьками, їхньою любов’ю до землі. Цілу зиму вони з нетерпінням чекали літа, щоб почати роботу на дворі. Бо ж дома нецікаво.
Батько часто приїжджає нам допомагати з ремонтом. І кожного ранку я бачу як йому бракне господарки тут у місті. Він звик прокидатись в 5, пити каву і годувати худобу, і ще перед роботою встигає покосити. А в місті з його темпом він просто не знає куди себе подіти.






закінчуємо метати вішаницю



Мирось в полуниці




В Карпатах достигають чорниці, ми скоштували вже перші ягоди, ще залишилось трохи суниці і почались гриби. В лісі добре, ми ховались там від спеки, хоч спина таки встигла обгоріти, а потім побігли купатись.







П.С. В електричці я почала читати книгу Арема Чапая «Подорож з Мамайотою.У пошуках України». Він мандрує (сковородує) нашої країною на мотоциклі, питаючи людей що для них Україна і про що вони мріють, описує життя різних сіл, міст. Ми часто шукаємо чогось нового, нестандартного в різних країнах світу, а тут в нас під носом купа всього цікавого. Добре дома.