Ми відносно довго не могли виїхати з Догубаязиту в намрямку озера Ван. Всі водії, що зупинялись показували в сторону вокзалу, ми ж як могли пояснювали, що автобус нам не потрібен.
Але так мало бути, бо врешті там зупинився Еngin, який їхав до Ерджиша. Ми цілу дорого розмовляли мовою жестів, роздивлялись краєвиди, місця красиво незвічні, скрізь старі вулкани, купа каміння після виверження і поодинокі села. Десь на пів дороги Еngin дав мені свій телефон, по другу сторону була його донька, яка знала англійську і переклала запрошення батька завітати в гості.
Направду таку пропозицію ми пропустити не могли, можливість поспілкуватися яку ми давно шукали. Еngin з сімєю живуть в Патносі, в місті яке на 60 км в бік від нашого маршруту, з протилежної сторони вулкану Сюпхан (друга по величині вершина в Туреччині).
За кілька кілометрів до міста нас зупинили жандарми. Жандарми з суровим виглядом ходили біля машини і довго копирсались в наших паспортах. Вони скоса на нас поглядали, перекидаючись фразами з водієм. З рештою на ламаній англійській лиш запитали звідки ми приїхали, чи все добре і відпустили. Як потім нам розповіли, що вони курди, а ми туристи і це не дуже хороше поєднання для жандармів.
Коли ми приїхали до будинку нас зустріла дуже привітна дружина і троє з п’яти дітей (наймолодшому Алі-Афреду було три місяці).
Курди їдять за ось такими низьким столам, сидячи на подушках. Хліб вони ламають на шматки і роздають кожному. Також ми спробували одну їхню національну страву, на смак як йогурт з натертим огірком і травами.
Загалом ситуація в цих краях наразі стабільна, з роботою на жаль не густо. Еngin часто їздить у Вірменію, щось там продає. Ці два народи мають багато спільного, адже жили на цих землях купу років разом. Зараз вірмен тут майже немає, лиш одиниці повернулися після геноциду. На території Туреччини збереглось чимало вірменських церков, але більшість з них в печальному стані. Зокрема місто Ані, недалеко від Карсу, яке колись було столицею зараз служить пасовищем для місцевої худоби і будівлі з кожним роком все більше розсипаються.
Загалом ситуація в цих краях наразі стабільна, з роботою на жаль не густо. Еngin часто їздить у Вірменію, щось там продає. Ці два народи мають багато спільного, адже жили на цих землях купу років разом. Зараз вірмен тут майже немає, лиш одиниці повернулися після геноциду. На території Туреччини збереглось чимало вірменських церков, але більшість з них в печальному стані. Зокрема місто Ані, недалеко від Карсу, яке колись було столицею зараз служить пасовищем для місцевої худоби і будівлі з кожним роком все більше розсипаються.
Щодо освіти то багато підлітків йдуть з школи і починають рано працювати. Старша донька Tuba добре вчилась в школі і батьки вирішили відправити її на навчання в Анкару. На даний момент вона успішно поступила до ВУЗу. ЇЇ молодша сестра вже покинула школу і допомагає мамі по господарці. На скільки я зрозуміла ніяких обмежень для жінок немає. Хто хоче вчиться, потім працює. Але більшість сімей тут великі, п’ятеро дітей це норма для курдів, тож часу на роботу для більшості не бракне. Сім'я нам попалась дуже дружня. Еngin з дружиною постійно мило посміхались один одному, жартували. Діти всіляко дружньо допомагали. Відчувалася велика взаємопідтримка.
Ми багато розповідали про Україну, про Львів, показували фотографії. Ще я промовилась, що з різних поїздок люблю привозити чашки, тож в результаті мені подарували цілий сервіз турецьких склянок з тарілочками, з яким ми весело провозились усю мандрівку.
Зранку нас мали відвести в Татван, але в Еngin щось не склалось по роботі. Він запропонував купити квитки на автобус, ми відмовлялись як могли. Казали що доїдемо автостопом, що вони і так для нас багато зробили. Але в результаті нам вручили квитки і пакунок з їжею. Я ледь стримувала себе щоб не заплакати коли прощались. Хороші наші друзі.
12. Вулкан Сюпхан (4434 м) - згаслий старовулкан. Останнє виверження вулкана за оцінками вчених відбулося близько 100.тис років тому. Це друга по висоті вершина Туреччини, влітку сходження на неї нескладне. Обовязково повернемося, завітаємо в гості та прогуляємося на вершину.
З Татвану ми якось хотіли потрапити на вулкан Немрут, але чіткого плану не було. Тож зразу набігли до нас різні таксисти/радники/прості люди, махали головами бо це ж так далеко і складно. Тратити час нам не хотілось і один з тих вуйків визвався нас підвести за 50 грн до половини шляху. Згодом виявилось, що на вершині є його друг і він все там покаже. Щоб просто не чекати на Мехмета вирішили йти йому на зустріч, по дорозі нас підібрали молоді круди. В машині місця вже не було, але ми файнезно прокаталися у кузові.
З Мехметом ми зустрілися вже майже на вершині кратера і він люб’язно запропонував провести нам екскурсію. Слід відзначити, що кратер тут здоровезний. Висота вулкану 2948м. Десь 250 тис. років тому після великого виверження утворилася велика кількість лави, яка перекрила стік води з Ванської котловини, що призвело до утворення озера Ван. В цей ж період конусоподібна вершина вулкану провалилась. За деякий період утворилося прісне озеро Немрут, а після ще одного виверження відділилось озеро Ілигх. На даний момент вершина має еліптичну форму, розмір 27х18 км. Кратер вулкану четвертий по величині в Європі і шістнадцятій у світі
На схилах вулкану взимку працює гірськолижний курорт, багато курдів/турків їздять сюди відпочивати, тож місце популярне. В кратері нас вразило багато що, два різні по розміру кольору і температурі води озера; місця, де з під каміння випирає гаряче повітря ну і звичайно велика кількість черепах. Вони там скрізь, лиш встигай дивитись під ноги, щоб не наступити.
Загалом з погодою нам не дуже пощастило, ми планували тут переночувати, але сіро-чорні хмари згущувались.
.
Разом з Мехметом ми спустились до озера Ван. На трасі були вже коли сутеніло. Вибрали на карті місце для ночівлі, промайнувши прохідну, пройшовши кілька житлових будинків ми потрапили на поле. Йшли щось довго, за нами спостерігали діти, що йшли позаду. Я зупинилась, підійшла до дітей, намагалась розпитати де тут можна поставити намет, вони нас відвели на межу між полями. Озеро ми відклали до ранку. Вже було геть темно.
Озеро Ван — найбільше озеро Туреччини (3574 км2), найбільше содове озеро у світі і четверте за величиною непересихаюче безстічне озеро.
Зробивши кілька фото ми взялись готувати сніданок. Коли все було зробленим до нас підїхала машина. Як виявилось це не просто поле, а приватна власність одного підприємця. Він почав дзвонити своєму шефу. Ми вже налаштувалась, як буду виправдовуватись, аж тут раптом в слухавці чую англійську мову і запрошення в гості. Посидіти на самоті біля озера в нас не вийшло, зате поснідали в красивій віллі і поглянули ще раз на озеро через велику вітрину).
Шеф (нажаль не пам'ятаю імені) час від часу їздить до Європи на різні виставки. Звідки і знання англійської. Бізнес заснував недавно, розповідав що курди не дуже люблять працювати, надають перевагу чаюванню. Але він тут в себе навів порядок і виробив режим. Загалом таких господарств тут не багато, земля не така родюча як в західній Туреччині. Але запевняв, що все що тут натуральне, не вживає ніякої хімії.
Ми б могли просидіти так ще довго, але нас чекала довга дорога до Діабаркиру, де ми мали встигнути погуляти по місту і сісти на нічний автобус до Адани. На останок шеф запитав чи ми не плануємо заїхати в Мардін. Ми сказали що не чули за це місце, а він так здивовано каже, що це одне з найцікавіших міст Курдистану. Показав кілька фото і ми загорілись бажанням. Але прорахувавши час зрозуміли що не встигнемо. Залишимо для наступної поїздки, як і Сюпхан. На трасі нас чекала фура, працівники зупинили її для нас за вказівкою шефа. Це було приємною несподіванкою. Тож наш шофер, схожий на Джоржа Кулуні, повіз нас довгою гірською дорогою до Діабаркиру.
П.С. це були останні дні поганої погоди і набридлої димки. Попереду кілька годин в Діабаркирі - неофіційна столиця Курдистану і прекрасні гори Аладаглару.
Немає коментарів:
Дописати коментар