birthday party

 Жило в мені бажання поїхати в гори тай з велосипедом. Хоч насправді бажань було багато, хотілося і в Шацьк і на Черкащину, але після коригування планів, було вирішено їхати на полонину Руна (Рівна). Розпитавши все детально в подруги, ми були налаштовані дуже оптимістично і душу гріла думка про спуск по старій бетонній дорозі, що веде одразу з вершини.

 

 вид на схили полонини Руна з траси.
 
 Все почалось у Сваляві, вийшовши з електрички зустріли друзів, з якими їхали в сусідніх вагонах. Макс і Софія пригостили нас першими яблуками, побажали успіху і звідтам ми крутили до Тур'ї Поляни.
По дорозі  розглядали сонячні батареї для вуличного освітлення, котились по рівному асфальту  і постійно підживлювались серпневими яблуками  Коли закінчився хороша дорога і почався щебінь, натрапили на міні ГЕС "Шипіт 2" на річці Воєводин.
Далі дорога йшла з невеликим ухилом догори, інколи цей монотонний підйом втомлював, добре, що рятувала  ожина.

Майже без особливих зусиль докрутили до фермерського господарства, яке займається селекцією гуцульських коней, єдине таке місце на Україні. Якраз недавно прочитала про нього в журналі "Унікум"". Звідси також можна підійматись на г.Гостру, але нас чекала крута, розмита, горбата дорога на Руну. Це було важко, ухил, піт, комахи і тут Мирось не витримав і попросив, щоб наступного разу я забажала на день народження чогось спокійнішого)).

Але ми таки видерлись, доштовхали ровери вище лісу, а там почались краєвиди і нас одразу попустило))

 г. .Гостра
На ночівлю зупинились вище лісу, знайшовши затишне місце між камінням з видом на захід сонця, ну а далі варили вечерю, пили трав'яний чай, все в кращих традиціях прекрасного дня.

 

Вдалині видно польські Бещади

 Ранок дня народження був сонячним і теплим, нас розбудили місцеві, які виїхали на хребет, щоб збирати ягоди. Ми швидко зібрались і то пхаючи то крутячи педалі виїхали на вершину. Незважаючи на вихідні, окрім нас і одного поляка на мотоциклі більш не було туристів, лиш кілька місцевих. В цей час якраз достигали гогодзи.

 залишки військової бази на вершині полонини Руни.

  Їхати по бетонці було весело, згодом почався серпантин і довга дорого до села Липовець, а потім ще добрячий кавалок  до с.Турички, де ми врятувались від втоми морозивом. Було приємно на спуску отримувати дзвінки друзів, чути їхні голоси і мати час на перепочинок)).

 Далі була  дорога до Ужгорода,  я дуже втішилась коли ми натрапили на заправку Окко, ще здалеку побачила їхню вивіску і вже почала мріяти про смачне латте, але як виявилось закарпатські Окко не мають  такого автомату, щоб збивав молоко, ех).

Загалом дорога постійно йшла з легким ухилом вниз, але спека втомлювала. Щоб мати сили крутити  втішали себе кавуном, який дуже зручно їсти ложками.

  А Ужгород, як завжди чудовий, там смачно і затишно, а ще там живуть дуже хороші люди!

всі фото на плівковий Nikon, це був його перший тест-драйв)
Загалом проїхали 108 км, піднялись на висоту 1482 м.

Це був однозначно цікавий досвід і велосипед я після цього не розлюбила!