Місця щасливих людей: Туреччина. Аладаглар

Мені важко визначитись, яка частина мандрівки Туреччиною нам запам’яталась найдуще. Цю країну однозначно варто відвідати і враховуючи що там все таке різне і усього так багато, то думаю і не один раз.

От нарешті ми добрались до Аладаглару, розповім вам нині про гори, про ту невелику частину, яку ми встигли побачити.

Погода покращувалась, ми приїхали нічним автобусом в Адану, а далі подались в Нігде, де отримали sms від Юлі з Андрієм, що їхній автобус затримується. Отже було вирішено їхати в Чукурбаг і чекати там наших друзів.

Загалом з Нігде досить часто ходять автобуси до потрібного нам селища, автостанція знаходиться на окраїні міста, звідки їздять безкоштовні автобуси в центр.

Ми вирішили добиратись автостопом. За містом зупинили вантажівку, чоловік десь хвилин десять намагався зрозуміти куди нам потрібно. Дякуючи його терпінню ми таки доїхали до потрібного нам повороту.

Була спека, ми довго стояли, а всі водії показували що їдуть до найблищого села. За метрів 20 від нас була стара будівля, біля якої порались жінки. Мабуть пожалівши нас, запилених туристів, одна з жінок принесла нам хліба, такого свіжого, ще теплого, найсмачнішого. Недалеко від нас стояв дідусь, також очікував, вона і його пригостила. Це й простий жест мене дуже сильно розчулив, чудові люди.

1. а на горизонті гори

2.
Машина нам таки зупинилась і ми поїхали в гори.

Аладаглар – найвищий хребет Центрального Тавру на півдні Туреччини. Чотири з його вершин перевищують 3700 і багато вершин — 3500 м. До числа найвищих вершин відносяться Кизилкая (3767), Демірказик (3756), Калди (3736), Емлєр (3723) та Кизил'яр (3654).

Загалом національний парк дуже цікавий, є перевали різної ступені складності, озера, водоспади, каньйони, печери і звичайно красиві вершини. Район популярний серед альпіністів, туристів і спелеологів. Так як це був місяць травень і в горах було ще багато снігу ми запланували собі оглядовий маршрут.

Друзі приїхали по обіді, ми їх дуже чекали і так приємно було почути українську мову, обговорити останні новини. Стартували неподалік селища Чукурбаг, по дорозі до нас підбігли діти і так стандартно почали викрикувати "money", "hello". Але потім Мирось з ними потоваришував, дав поміряти свої круті окуляри і дітей як підмінили. Село закінчилось, діти повернулись домів, а з нами залишився лиш великий собака. Спробували його відігнати, але він був незворушний, отже почухали його за вушком і пішли шукати місце для ночівлі.

Рослинність тут дуже цікава, здавалося гори такі схожі на Кавказ, багато снігу, але скрізь лиш різні колючкоподібні. З водою тут теж все не просто, струмків не дуже багато, є кілька організованих виходів води на зовні. Під кінець літа і восени ситуація взагалі сумна, багато струмків пересихає.

8. а серце завмирає

9. нище вершини є печера (чорна цятка на фото), цікаво б туди залізти)))

10. 35mm

11. ось тут буде наш табір

12. панорама клікабельна

13. красень!

14.

15. попросила Мирося сісти біля нового товариша для фото, а собака, мабуть місцева зірка, незворушно поставив лапу на плече і посміхнувся мені) Клац

16 по іншу сторону від хребта теж гарно

17. акліматизація))

18.

19.

20.

21.вечірнє сонце

Зранку в нас були гості. Пастух з великою отарою овець, ослом і кількома собаками. Ми якраз пили чай з хорошими краєвидами і пригостили нового знайомого. Здається чай був з каркаде і дуже йому сподобався. Отак ми сиділи говорили з розмовником, як в певний момент помітили що вівці нас беруть в кільце, вони почали видавати дивні звуки, кільце все звужувалось і звужувалось, а за кілька секунд вівці вже бігли на нас. Мирось з пастухом заледве їх розігнали, а ми довго з того сміялись - постання овець, такої кількості одночасного мекання ми ще не чули. На скільки нам вдалось зрозуміти з тлумачень пастуха, хтось з нас розсипав сіль і вівці її занюхали.

Миросько після цього вирішив посипати усі будяки сіллю, але мабуть щось добре в ньому таки перемогло і він передумав)))

22. ранкове

26 ганяють вівці

27 ще одні цікаві гори в напрямку Адани.

Залишили речі на хуторі поряд і пішли гуляти на перевал.Чим вище піднімались тим кращі ставали краєвиди. Гори, які бачиш вперше, захоплюють - рельєфи, лінії, висоти.

До сипухи стежка була добре помітна, а далі кілька сотень метрів в гору по камінню і ми на перевалі, де нас зустріли сильні пориви вітру. Декілька фото і вниз – грітися і їсти.

29 просто красива вершина

30.

31. на перевалі

32. вигляд з перевалу на ущелину річки Емлі

33.

Далі ми пішли траверсом до наступної ущелини. Спланувати вдома цей маршрут було важко, не знали що там з снігом і стежками, але імпровізувати було легко. Загалом траверси це відносно цікаво, але в даному випадку вийшов непоганий оглядовий маршрут, який можна видозмінювати, комбінувати. В наших мріях вже живуть нові плани на цей район.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

43.

44.

Нарешті нам пригодився штатив, точніше ми про нього згадали і вирішили хоч одне фото зробити, навіть не виходячи з намету. Інколи за день так втомлювались, що хотіли лиш спати,а коли були сили то небо затягувало безпросвітно, хоча то все ліниві відмазки.

Ранки прохолодні, прокидатись і вилазити з намету важко, адже сонце до нас ще не скоро добереться.

45. улюблений повар

46. турецький варіант Димерджи

47.

48. на фото праворуч видно вихід з каньйону

Ось на цьому місці ми обідали залишками харчів, це був наш останній день в Аладагларі. Особисто нам дуже хотілось помитись, адже тепла ванна була певно днів п’ять тому, ще в Курдистані.

І тут сталося дві речі про які я жалкую. Перша, що ми послухали місцевих і не пішли в каньйон зверху, вони всі як в один голос казали нам що там висока вода, небезпечно, ми ж злякались. Друга, що не пішли з групою європейських пенсіонерів до озер, які були в ущелині.. ех певно там красиво, але ми щось прорахувались по харчах і часу. Отже з милими турецькими чоловіками, які виїхали на гору, щоб погодувати коней, ми спустились до початку каньйону.

Вхід в каньйон платний, ціну точно не пригадую, біля 50 грн. Але побувати там однозначно вартує.Чогось подібного я в своєму життя не бачила!